Історія села Осички

Село займає 639,8 га загальної площі землі. На 1998 р. у с. Осички проживало 2573 жителі, з яких 1333 - землекористувачі.

Через село протікає дві річки: Савранка і Яланець. А Савранка, яка бере початок із джерела Три Криниці (Вінницька область с. Чорномил), впадає в р. Південний Буг на території смт Саврань. Село потопає в зелені. Між селом і лісом є сосновий бір.

Незважаючи на те, що вулиці в селі мають назви, жителі села до цього часу користуються своєрідними місцевими назвами - “Гора”, “Лупівка”, “Бондарівка”, “Марківка”, “Бенівка”, “Станіславчик” і т.д. Річкою Яланець село ділиться на дві частини, з яких лівобережна частина називається Станіславчик, а правобережна - Осички. З Документів XVIII - XIX ст. видно, що Станіславчик - в минулому - це окреме самостійне село Савранської волості Балтського повіту, яке згодом увійшло до складу с. Осички. Річкою Савранкою село також ділиться на дві частини: на Бондарівку та власне Осички. В селі є острів.

Кривуля - так ніжно місцеві жителі називають ставок, який розташований па “Горі”. Є також озеро на Бондарівці, біля млина. Таких озер в селі багато. Донедавна в центрі села між Будинком культури та школою було озеро. Але в зв’язку з меліоративними роботами воно висохло: прорили рівчак до р. Савранка - озеро стекло.

Документальні матеріали не пояснюють походження назви поселення в межиріччі Савранки і Яланця. Але легенда, яку переказують в селі сьогодні, розповідає, що колись, дуже давно, коли ще правили князі на наших землях, на берегах названих вище річок поселялись люди, розводили худобу, засівали землю, полювали на звірів у лісі. Розповідають, ніби окрасою давнього села була церква, яка стояла в центрі села. Була вона обсажена осичками, і виросли вони високі. Позаздрили на ці багатства татари. Під час одного із нападів на село вони розташувались в оселях місцевих жителів. На засіданні курултая було вирішено спалити село. Але не всі татари відзначались жорстокістю. Один із них розповів господарю, у якого він жив, що село мають спалити і що в неділю не бажано іти до церкви. Розповів він про це, сподіваючись, що чоловік розкаже своїй жінці, а та - своїм сусідкам. Але жінка не повірила і сусідкам не розповіла. В неділю більшість людей пішли в церкву. Коли розпочалось богослужіння, татари закрили двері церкви і підпалили її. А кілька чоловіків, які не пішли до церкви, взявши коней, втекли, щоб доповісти про все князеві. Незабаром прибув князь із військом. Проїхали через все село - жодної живої душі. Приїхали вони до церкви. Князь зупинився і запитав:

- Чи є хто живий?

- Є, - почувся голос із високої осики.

Чоловік зліз із неї на землю і розповів про все князеві. І тому на честь дерева, яке врятувало житія людині, було названо село - Осички.

Вірогідно, що час заснування села - початок XVIII ст. Відомо, що в 1753 р. в с. Осички була побудована церква і освячена на честь св. Миколая. Вона була дерев'яною (з дубового лісу), з трьома банями і дзвіницею та вважалась цвинтарною.

В Центральному державному історичному архіві у м. Києві зберігається “Метрическая книга церкви св. Николая с. Осички” за 1765 -1801 рр.

У ХУІІІ ст. с. Осички належало князям Любомирським. Наприкінці ХУІІІ ст. с. Осички та с. Станіславчик було в заставній посесії Ігнатія Ярошинського.

У 1798 р. в с. Осички проживало 167 душ, в с. Станіславчик - 51 і в с. Беніовці - 30 душ. . *

Отож, з документів ХУІІІ ст. видно, що було два окремих села - Осички та Станіславчик, з окремими парафіями, які пізніше з’єднались в одне село Осички з парафією у колишньому селі Станіславчик.

У 1831 р., після польського повстання, володіння Ржевуських були конфісковані і віднесені до військових поселень. Разом з тим Осички та Станіславчик були у заставному володінні Марії Потоцької. В селах були розташовані підрозділи уланського полку.

Після ліквідації військових поселень, що фактично сталося у 1865

- 1866 рр., с. Осички та с. Станіславчик перейшли у відання міністерства державного майна.

У 1870 р. було розпочате землевпорядкування, яке було закінчене в 1872 р. 30 червня 1870 р. на сільських зборах в присутності сільського старости Романа Кропив’янського були вибрані кращі господарі села для проведення повірочної люстрації: Антон Храновський, Афанасій Майданюк, Мокій Кропив’янський, Ілля Дужій, Федір Дужій, Федір Жирун, Ісаак Кравчук, Григорій Блудчук, Кирило Боровщук, Афанасій Бровко, Антон Кащенко.

У 1872 р., за люстрацією, у с. Осички було 186 дворів, в яких проживало 685 душ населення.

В основному селяни с. Осички володіли земельними наділами від 3 до 30 десятин.

У 1890 р., під час холерної епідемії, в с. Стапіславчик було зареєстровано сім хворих, із яких троє померло.

Наприкінці XIX ст. в селах Осички та Станіславчик в основному вирощували пшеницю, ячмінь, овес, гречку, кукурудзу. Просо, яке зараз вирощується майже в кожному дворі, в цих селах у той час зовсім не вирощувалось.

Як уже зазначалось вище, церква св. Миколая в селі Осички в кінці XIX ст. не працювала через поганий стан давньої будівлі. Тому парафіяни села ходили до Свято-Преображенської церкви в с. Станіславчик, при якій діяла церковно-парафіяльна школа. У 1897 р. в с. Осички була відкрита школа для дівчаток. Згодом в селі було відкрите училище від Міністерства народної освіти.

У 1904 р. розпочалась російсько-японська війна. В ній брали участь і жителі села Осички: Бойко Явдоким Юхимович та Піщанський Тарас Васильович - моряки крейсера «Иртышь». Обидва потрапили в полон, обидва сиділи в японській тюрмі, де займалися рукоділлям, обидва були звільнені і повернулись в рідне село.

Такою є історія с. Осички до початку XX ст., яке принесло кардинальні зміни в життя мешканців села.