Історія села Полянецьке

За легендою, десь в першій половині XVIII ст. на поляні в гущавині лісу оселилися селяни, що втекли від татарської неволі і панського гніту. Звідси і назва села Полянецьке.

Є в селі і свої мікротоніми. Як зауважує дослідниця О.П. Григорук в своїй праці, присвяченій мікротопоніміці села Полянецьке, в назвах місцевостей села і його околиць яскраво відображені основні етапи його історико-суспільного розвитку, ландшафт та природні умови. Є й такі мікротопоніми, які свідчать про часи воєнного поселення, про військові укріплення та про наділи колишніх “казенників”.

Отож, в селі Полянецьке є такі мікротопоніми, як Новосілка, Ріжок (закуток села, що тягнеться у вигляді рога), Годая (нова найбільш віддалена, горбиста частина села, де раніше випасали худобу і вівців), Вершина (найдавніший куток поселення, де витікає джерельна вода, що живить річечку і три ставки), Просека (нова довга, рівна вулиця, що нагадує "просеку”, тобто прорубану рівну дорогу в лісі). Кут (частина села, витягнута кутом). Макітра (садиба, розташована навколо глибокої, майже квадратної яруги), Та гора, Центральна (середня частина с. Полянецького). Серед назв села є і такі мікротопоніми, як Савранські ворота, Слюсарсвські ворота та Кричинівські ворота. Так називають вихідні частини села радіусом до 1 км, що прилягають до шляху в напрямку до вказаного населеного пункту.

Протягом тривалого часу Полянецьке належало польським магнатам Любомирським.

Після приєднання Правобережної України до складу Росії Полянецьке в 1798 р. разом з іншими містечками і селами було подароване в вічне і спадкове володіння графу І.П. Салтикову. До цього с. Полянецьке разом з с. Слюсареве було у заставній посесії у пана Медведяного на суму 19950 карбованців сріблом, термін якої закінчився в 1797 р.

В селі Полянецькому у графа Салтикова був маєток, до складу якого входили: панський будинок (критий соломою), розташований в центрі села; погріб; надворі кухня, побудована в зруб із дерева; будинок для диспозитора; дві стодоли, побудовані із дерева; стайня і сарай для візків; два хліва (для свиней та овець); садок з городом; ще один садок з городом, хмизом обгороджений; теплик для зберігання бджіл в зимовий час.

Невдовзі граф І.П. Салтиков продав свій маєток, в тому числі і с. Полянецьке, родині Ржевуських.

Після повстання 1830 р. у Польщі маєток Ржевуських був конфіскований. Село Полянецьке, в якому нараховувалось на 1836 р. 334 кріпосні душі, було передане у відання Міністерства державного майна і віднесене до військових поселень Києво-Подільського округу. У той самий час в тридцятих роках XIX ст. с. Полянецьке входило також до складу заставного маєтку Марії Полоцької.

У 1834 р. на р. Полянка був млин, який належав селянину с. Полянецьке.

 Під час військових поселень, в 1841 р., було складено план села. На карті військового поселення зазначається, що в 1849 р. мешканці Полянецького користувались 829 десятинами землі, з яких 387 дес. було під посівами, 238 дес. під городами і 204 дес. - під громадськими сінокосами. В 1851 р. було складено знову план села для оброчної статті.

Численні повстання військових поселенців змусили царський уряд видати в 1857 р. наказ про скасування військових поселень. Проте виконання цього наказу затягнулось на кілька років. І в Полянсцькому військові поселення були переведені до розряду державних селян лише 1865 р.

У 1871 р. чиновником Савранської волості Балтського повіту Воробйовським було розпочато землевпорядкування в селі. На сільських зборах жителів с. Полянецьке було вибрано 10 чоловік із кращих господарів села, а саме: Стефана Бачинського, Стефана Коряка, Осина Рудяка, Романа Ференчука, Феодосія Присяжнбка, Максима Зинзновського, Кузьму Довгана, Віктора Волочанського, Млія Ткачука - для проведення люстраційних робіт.

Перший храм у селі був побудований в кінці XVIII ст. і освячений на честь великомучениці Параскеви. Потім він був розібраний і матеріал з нього був проданий на побудову храму в селі Слюсареве.

Наприкінці XIX ст. на місці, де знаходився престол колишнього храму, було поставлено камінь. Місце обгородили парканом-частоколом.

У 1862 р. було складено кошторис на будівництво нового деревинного храму.

У 1863 р., після того, як було зібрано необхідну суму, розпочалось будівництво. У 1866 р. храм було побудовано і освячено на честь св. Параскеви. Іконостас був двоярусний. Була в храмі і ікона Божої Матері, яка називалась "Достойно Єсть”. Ця ікона була привезена священиком Рижанівським із Афона і подарована церкві с. Полянецьке.

З 1852 р. в селі була школа - церковно-парафіяльна. А в 1868 р. для цієї школи в селі було побудовано окреме приміщення.

Наприкінці XIX ст. в с. Полянецьке проживало 2293 православних жителів (1152 душі чоловічої статі і 1141 душа жіночої статі) та 5 католиків (три душі чоловічої статі та дві жіночої статі).

На початку XX ст. священиком Піараскевської церкви був Ігнатій Палевич, псаломщиком - Максим Кривицький.

У 1912 р. жителі с. Полянецьке (Григорій Григорук та Мирок Мороз) клопоталися про урівняння між членами їх товариства ділянок землі, отриманої у поміщика Ноллі.

Отже, ХУІІІ - XIX ст. для с. Полянецьке - це початок родоводу нинішніх “корінних” мешканців села.